Людмила Бевз 21.05.2020
В Музеї гетьманства зберігаєтьсявишивана сорочка яскравої представниці козацько-старшинського роду, про яку ми вам і розповімо.
Мова піде про Гетьманівну Єлизавету Скоропадську – доньку Гетьмана Павла Скоропадського, його віддану помічницю, талановиту мисткиню.
Народилася Єлизавета 26 листопада 1899 р. в Санкт-Петербурзі. Будучи ще дитиною, вона цілком свідомо почувала себе українкою, тому щорічний приїзд влітку до батькових маєтків на Чернігівщині, сприймався як повернення додому. Саме тут її чекали друзі – сільські діти, з якими вона граючись ліпила з глини іграшки, - це було початком її скульпторської діяльності. Ще малою дитиною, не вміючи навіть писати, Лілі систематично вивчала українську мову, хоча це й давалося їй тяжче ніж старшій сестрі Маріці. Але її наполегливість і працелюбність дали чудові результати. Вже в дорослому віці своїми знанням української мови з полтавськими ідіомами Єлизавета вразила професора Кузелю, що складав на той час українсько-німецький словник. Вивчаючи українську мову вона не лише спілкувалася граючись з дітьми, а записувала кожне слово, відповідно до правил. В зимові петербурзькі вечори Ліза не забувала про мову, а практикувала – систематично пишучи листи своїм подругам, сільським дівчатам, на Україні.
Єлизавета отримала добру домашню освіту, і продовжила навчання в загальній гімназії в Петербурзі. Рятуючись від революційної вакханалії, родина переїхала до Орла, де Лілі закінчила державну жіночу гімназію із золотою медаллю. Саме тут, під час останнього року навчання, на неї мала великий вплив молода вчителька-українка, від якої 15-річна дівчина дізналася про український незалежницький рух. ЇЇ інтерес до цікавих історій про героїв-козаків, що розповідав у Тростянці «дід»-сторож, переріс в зацікавлення українською історією. Єлизавета напам'ять вивчала поеми Т. Шевченка, хоча й немала відваги їх декламувати.
Новина про батькове гетьманування сприйнялася молодою, романтичною дівчиною як вирішальна подія в її життя. Історії про мужніх козаків, з їх героїзмом і лицарством, про які вона читала в книгах, - перенесла на обожнюваного батька, що був для неї втіленням її ідеалів. За свідченням Олени Отт-Скоропадської, Єлизавета «з захватом піддалася справді пануючому тоді в Україні загальному настрою ентузіазму в будівництві нової української Гетьманської держави. Славне минуле з давніх гетьманських часів знову ожило для неї в особі батька. Молоді, та й старші пани з батькового оточення захоплювалися Лілі: молода гарна Гетьманівна й до того ж справжня українська патріотка. Лілі від самого початку стала серед прибічників Гетьмана свого роду іконою, в кожному разі найулюбленішим членом нашої родини».
На думку сестри, її національна свідомість була дуже гострою: «У моєї сестри Лілі… все, що не було українським, з самого початку вважалося малоцінним». Тому дуже боляче, немов власну трагедію, Єлизавета сприйняли повстання проти батька і падіння Гетьманату. Вимушену еміграцію Єлизавета дуже важко сприймала, вона «страждала через втрату Батьківщини, наскільки чужою вона здавалася собі в Німеччині, якою вирваною з корінням і нещасливою почувалася у Ванзеє».
Розраду молода Гетьманівна знаходила в мистецтві. Ще перебуваючи в Петербурзі Єлизавета Скоропадська навчалася скульптурі у члена Академії мистецтв Марії Діллон, у Німеччині - у відомої скульпторки Паш, а у Флоренції брала уроки у знаменитого різьб'яра Федеріко Андреотті. ЇЇ твори були представлені на багатьох мистецьких виставках в Європі, вона мала цікаві замовлення, її роботи отримували схвальні відгуки. Та не зважаючи на любов до мистецтва, в серці Лілі переважала відповідальність перед українською справою.
З 1923 р. Єлизавета працювала в «Українському товаристві допомоги біженцям», у 1929-му очолила доброчинну організацію «Комітет допомоги голодуючим в Україні». А далі — її захопила секретарська робота біля батька. Страшні роки німецько-радянської війни поставили перед Єлизаветою Павлівною нові завдання та випробування: велика кількість вивезених на примусові роботи українців потребували допомоги, підтримки. Єлизавета знаходила на це і час, і сили. Вона відвідувала табори, де перебували «остівці», намагалася забезпечувати їх харчами, одягом, тому і була серед них «нашою Лізою», «нашою Лизаветою».
Погляньте на цю сірооку красуню з тонкими рисами обличчя, але з сумними очима. Це молода дівчина, душа якої зранена, але не зневірена. І ліками їй слугувала її творчість – незалежно чи то ліплення, чи рукоділля, чи викладення власних думок і почуттів на папері гарною українською мовою.
Яскравим свідченням творчої роботи Єлизавети є власноруч вишита сорочка білим по білому, що зберігається в Музеї гетьманства. Це додільна сорочка, пошита з одного полотнища з одним бічним швом. Розріз пазухи прямий, симетричний з застібкою на ґудзик, на горловині дві петельки для втягування зав’язки. Виріз горловини круглий, оброблений білою смужкою, оздобленою «штапівкою» та «зубцюванням». Рукава безуставкові з фігурним вирізом верху, вшиті в горловину, з «ластовицею». Під горловиною та при чохлах «збірки». Низ рукава оброблений смужкою, аналогічною до горловини. Поділ підрублений вузьким рубцем з «прутиком», на рубцях широка складна мережка з «ромбами» в основі візерунку. Рукава рясно вишиті «біллю». У верхній частині рукава дві горизонтальні смуги візерунку з мережкою типу «ляхівки», вишивки «гладдю», виколювання «солов’їних вічок». Візерунок геометризований. Під горизонтальними смугами візерунок у вигляді вертикальних галузок зі стилізованими трипелюстковими квітами та сітчастими листками.
Листівки та світлини Гетьманівни Єлизавети у традиційному вбранні були дуже поширеними та популярними серед української еміграції, адже через очі молодої Гетьманівни на вас дивиться образ України.
Все життя Єлизавети Павлівни було присвячене Україні. Вона разом з батьком, були поранені під час авіабомбардування станцію Платтлінг. Та не зважаючи на свій стан, в лікарні донька заспокоювала гетьмана, що в гарячці марив про українські справи. Вона йому говорила: «Ти не турбуйся, я буду тепер усім займатися і нікого до тебе не пущу». Саме так і сталося. Від червня 1945 р. Єлизавета Скоропадська постійно мешкала в Оберстдорфі. Вона активно займалася політичною діяльністю, сприяла розбудові гетьманського руху. У 1949 р. нарешті вона знайшла близьку по духу їй людину - вийшла заміж за Василя Кужіма. Разом вони прожили 9 щасливих років. У лютому 1959 р., після смерті старшої сестри, Єлизавета Павлівна очолила провід «Союзу гетьманців-державників».
Померла Єлизавета Павлівна Скоропадська-Кужім 16 лютого 1976 р. в Оберстдорфі. Але пам'ять про неї ми зберігаємо та доносимо відвідувачам через музейні предмети, що представлені в експозиції Музею гетьманства.
