Володимир Панченко 11.05.2020

Висипався Хміль із міха
І наробив ляхам лиха,
Показав їм розуму,
Вивернув дідчу думу.

До Жовтої до Водиці
Наклав дуже їм хмельниці:
Не могли на ногах стояти,
Воліли утікати…

– ця нечувана досі жартівлива пісня залунала з вуст кобзарів по українських дорогах, по містах і селах у травні 1648 року, коли не лише на всю Україну, а й на цілу Європу прогриміла слава козацької перемоги під Жовтими Водами – першої славетної битви в ході Хмельниччини.

Портрет Богдана Хмельницького з літопису Самійла Величка.

Незадовго до того в напрямі бунтівної Запорозької Січі, що всупереч королівській забороні обрала своїм гетьманом колишнього чигиринського сотника реєстрових козаків – Зиновія-Богдана Хмельницького – і кинула зухвалий виклик усевладній Короні Польській, – рушили добірні королівські частини на чолі з Стефаном Потоцьким – сином самого коронного гетьмана Миколи Потоцького, верховного королівського воєначальника. Шляхта сподівалася швидко й легко розправитися з непокірними «лотрами». До того ж, Дніпром у бік Січі йшло міцне підкріплення – реєстрове козацьке військо на човнах, контрольоване польським комісаром Шемберком. Та ні йому, ні батькові й синові Потоцьким навіть не ввижалося те, що чекало їх у запорозьких степах…

Пам'ятник на місці битви під Жовтими Водами (1991).

Несподівано біля річки Жовті Води – притоки Інгульця – військо Потоцького потрапило в облогу козацьких повстанців. Учорашня «голота» виявилась напрочуд спритним і майстерним воїнством, що добре почастувало шляхту «цілунками» своїх «шабель-сестриць». Тим часом несподівані вісті прийшли і з Дніпра – під Кам’яним Затоном реєстрове військо побило старшину, що накладала зі шляхтою, й чи не повністю пристало до Хмельницького. Нарешті, останнім ударом для Потоцьких став прихід на допомогу Богданові досвідченого кримського воєначальника – мурзи Тугай-бея. 16 травня 1648 року в урочищі Княжий Байрак розгорнулась кульмінація битви…

Кобзар. Малюнок Амвросія Ждахи (1892).

«А коли прийшли поляки близько Запорожжя, козаки реєстрові передалися до Хмельницького й татар і стали проти поляків. Побачивши ту зраду, почали поляки відходити, але їх Хмельницький наздогнав з козаками й ордою на Жовтих Водах – і біля Княжого Байрака розбив їх, і Шемберка з іншими взяв у неволю. А Потоцького, пораненого, на Запоріжжя відіслав – там він і помер». За цими скупими рядками, написаними сучасником цих подій – київським літописцем Феодосієм Софоновичем, можна, однак, почути все – іржання бойових коней, брязкіт шабель, гарматні й пістолетні постріли, бойові кличі відважного січового лицарства. І над усім цим лунає, мов урочиста молитва, віщий спів «Божих чоловіків» – кобзарів:

Гей, козаки, діти-друзі-молодці!
Прошу я вас, добре дбайте,
Од сна вставайте, отченаш читайте,
На лядські табори наїжджайте,
Лядські табори на три часті розбивайте,
Мостивих панів упень рубайте,
Кров їх у полі з жовтим піском мішайте,
Віри своєї християнської в поругу на вічні часи не подайте!..

Незнаним досі тріумфом козацької зброї завершилася битва під Жовтими Водами. В одну мить захитався і впав шляхетський «золотий спокій» – відродилися буремні дні Наливайка і Жмайла, Трясила й Сулими, Павлюка і Остряниці. «Українському народові ніби враз відкрились очі – він побачив і зрозумів, що його поневолювачі не такі могутні й непереможні; панська гординя впала під дружніми ударами рабів, що зважились нарешті скинути з себе ярмо неволі», – зазначав згодом побратим Тараса Шевченка, славетний український історик Микола Костомаров.