Людмила Бевз 10.03.2023

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Не похвали собі, громадо!

Без неї, може, обійдусь,

А ради жду собі, поради!

Та, мабуть, в яму перейду

Із москалів, я не діждусь!

Мені, було, аж серце мліло,

Мій Боже милий! як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

Для нас, українців: минулих, сьогоднішніх і прийдешніх поколінь.

Так відповідаємо ми Тарасу Шевченку читаючи, вивчаючи його твори. Підтвердженням є те, як під час повітряних тривог в укриттях по всій Україні звучить Тарасова слово від дітей, і дорослих.

А от донька гетьмана Павла Скоропадського Єлизавета, яка ще підлітком захопилася віршами Шевченка, читала їх, вивчала, але соромилася декламувати.

Та образ козака, який з дитинства жив в серці дівчини єднав її творчу душу з Тарасом Григоровичем, якому:

"...іноді старий козак

Верзеться грішному, усатий,

З своєю волею мені

На чорнім вороні-коні!"