Володимир Панченко 26.04.2021
103 роки тому – 26 квітня 1918 року – в Києві розпочав свою роботу З’їзд селян-хліборобів. Той самий з’їзд, робота якого завершилася проголошенням Української держави-Гетьманату. Той самий з’їзд, довкола всіх обставин проведення якого – від організації до самого перебігу – досі не вщухають суперечки істориків. Щире волевиявлення чи спритна інсценізація? Своєчасна спроба виходу з політичної кризи чи форсований переворот? Навіть і зараз – і не лише в публіцистичних статтях, а й у серйозних наукових дослідженнях, – можна зустріти докорінно протилежні точки зору на цю подію. І кожна з цих точок зору, звичайно, має право на існування. Проте… звернімося до спогадів чи не найголовнішого учасника цих подій – учорашнього генерала імператорської армії й майбутнього очільника незалежної Української держави, Павла Петровича Скоропадського:
«26-го чи 27-го я поїхав увечері на з’їзд хліборобів і був вражений виглядом людей, що заповнили всю вулицю. То були представники хліборобських організацій якихось повітів, які щойно прибули потягом. Вони чекали на вулиці перед приміщенням Союзу, де їх поспіхом переписували… Соціалісти потім казали, що це було підлаштовано, – це неправда. Цей з’їзд був своєчасний. Це був природний протест дрібного власника проти всього того насильства, яке він і його невелике майно, нажите його ж мозолястими руками, пережили за рік революції. Одностайність і піднесення духу вражали. Передбачалось, що з’їзд триватиме два дні і що проголошення гетьманства відбудеться на другий день. Насправді ж тим, що з’їхались, не довелося довго вирішувати – все було пояснено за три години першого дня. Люди самі цього хотіли…»
Цікаво, що паралельно з цією акцією в Києві мав відбутися й з’їзд Української демократично-хліборобської партії, що так само мав на меті підтримку ідеї майбутнього гетьманату. На жаль, через низку організаційних непорозумінь (насамперед через позицію іншої тогочасної організації – Союзу земельних власників) він так і не був проведений. Як зазначав той самий Павло Скоропадський, «загалом на цих двох зібраннях мали бути представники багатьох мільйонів наших хліборобів, які, безперечно, репрезентували сіль України. То була найздоровіша частина населення, яку так бажано було посилити за рахунок великих маєтків».
Чи не найцікавішим у цьому місці «Спогадів» Скоропадського є запис про переживання, навіть вагання самого майбутнього гетьмана напередодні проведення фінальної частини з’їзду. «28 квітня… по обіді я перевдягся в штатський одяг… нікому не кажучи, вийшов з дому, попередивши ординарця, щоб мене не шукали, що я повернуся години за дві. Я найняв візника й поїхав до пам’ятника Володимиру. Мені хотілося залишитись на самоті чітко розібратись у всій тій величезній справі, до якої я вдався. Мені хотілося розібратись у своїх думках і прагненнях. Я розумів, що зараз я переживаю цікавий час, що поки це скидається на якийсь кавалерійський рейд, що все це мені подобається, але по захопленні влади розпочнеться зовсім інше життя. Тоді я вже не належатиму собі…»
І ось як Павло Скоропадський розповідає про своє остаточне рішення (як би годилося повчитись цьому в гетьмана багатьом нашим сучасникам!): «Я підійшов до пам’ятника й сів навпроти нього на лаву. Народу майже не було. Тихий, світлий весняний день говорив про народження нового життя. Переді мною внизу булла дивовижна картина нашого Дніпра, що бачив відтоді, як тут осіло слов’янство, ще й не такі перевороти. За Дніпром простелялась нескінченна далина рідної мені Чернігівської губернії. Я довго сидів і милувався цим краєвидом, а потім підвівся й сказав собі: «Хай там що буде, але я піду чесно. Зумію допомогти країні – буду щасливий, не впораюсь – совість моя чиста: особистої мети в мене немає».
І тут-таки Скоропадський промовисто коментує сам себе: «Особистої мети в мене не було – чи, краще сказати, я усвідомлював, що те почуття дрібного задоволеного самолюбства не спокутувалося б усвідомленням тієї бурі, яку я мимоволі мав викликати, йдучи наміченим мною шляхом».
Саме це почуття совісті, відповідальності за свою місію не залишало Скоропадського ні в Україні, за сім з половиною місяців гетьманування, ні згодом, за часів емігрантського буття. І вже пізніше дочка гетьмана – Олена Павлівна Отт-Скоропадська – скаже: «Для мене мій батько був не тільки батьком. Він був для мене тим, чим був для багатьох українців… Він персоніфікував велику ідею. А що є життя людини, коли не підпорядковує вона його ідеї, коли не живе для здійснення цієї ідеї? Мій батько працював кілька десятиліть над виборенням України для Українців».
